Українська документалістика в останнє сторіччя пройшла складний шлях еволюції, віддзеркалюючи політичні та соціальні зміни на теренах колишнього СРСР. Початок історії українського документального кіно нерозривно пов'язаний з періодом Другої світової війни, коли фільми, такі як "День війни" Михайла Слуцького, відіграли ключову роль у пропаганді та мобілізації суспільства. Ці роботи, хоча мали виражений пропагандистський звучання, відіграли важливу роль у фіксації історичних подій і стали базою для майбутніх документальних зйомок.

Період "відлиги" і гласності приніс нові можливості для української документалістики, але й викликав нові обмеження. Фільми Олександра Довженка, такі як "Визволення", явно відображали політичний контекст того часу, спрямовуючи увагу глядачів на ідеологічно важливі теми та події. Цей період був також важливим для зародження кінодокументів, які демонстрували досягнення соціалістичної індустріалізації і модернізації України, такі як стрічка "Керманичі" Ігоря Грабовського, що отримала визнання на міжнародному рівні.

З Чорнобильською катастрофою 1986 року українська документалістика знову підтвердила свою важливу роль. Фільм Володимира Шевченка "Чорнобиль: хроніка важких тижнів" став одним із перших свідчень про катастрофу, фіксуючи ліквідаційні роботи в найнебезпечніших зонах. Сам режисер пізніше помер від раку легенів, що був наслідком радіаційного опромінення, і його слова про цінність честі відображають глибоке моральне ставлення до його професійної місії.

Сьогодні українська документалістика продовжує експериментувати з формами та жанрами, відкриваючи нові підходи до тем, що стосуються сучасного суспільства та історичної пам'яті. Вона є не лише джерелом інформації про минуле, а й інструментом для аналізу сучасних викликів та стратегій їх вирішення.

Оригінал статті:

Продовжуємо розповідати про те, як розпочалась історія української документалістики, як вона змінилась за останнє сторіччя та про її сучасний стан.

У цьому дописі — про українське документальне кіно часів Другої світової війни, періоду «відлиги» та застою і гласності.

Аби фіксувати головні події на фронті та оперативно передавати їх у кіножурнали, СРСР формує операторські групи. 1942 року, до річниці так званої Великої Вітчизняної війни, український документаліст Михайло Слуцький знімає «День війни», залучивши 160 операторів по всій лінії фронту. Картина стала пропагандистською інтерпретацією реальності, а не прикладом об’єктивної документалістики.

Наймасштабнішими фільмами про бойові дії на території України керував Олександр Довженко. Він отримав завдання — зафільмувати «визвольний» похід Червоної армії на землях України, що входили до складу Польщі. Так народжується докфільм «Визволення», що показує окупацію західних регіонів у вигідному для СРСР світлі. Картина зображує портрети голодних дітей для підтвердження тези про культурне та економічне насилля з боку Польщі.

Апогеєм документально-агітаційної діяльності Довженка стають два фільми:

«Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережжі». Під час роботи над першим режисер завершував сценарій кіноповісті «Україна в огні», який згодом Сталін розкритикував за «антиленінізм, пораженство, ревізування національної політики й заохочення українського патріотизму».

Незважаючи на зменшення тиску з боку влади на культурних діячів та початок розвінчання культу особи Сталіна, документалістика в період «відлиги» потерпає від цензури. Наприклад, картина «Освідчення в любові» (1966) Ролана Сергієнка розповідає про життя у Союзі через призму жіночого погляду. Режисера звинуватили у спотворенні реальності, а фільм відправили на полицю.

Важливим кроком у розвитку доккіно тих часів було створення кінодокументів, де сюжети фіксували будівництво і запуск великих промислових підприємств, розбудову сіл, урбанізацію. Визначна подія того періоду — стрічка «Керманичі» (1965) Ігоря Грабовського, яка отримала нагороди на престижних міжнародних кінофестивалях документального кіно.

Через 18 днів після Чорнобильської катастрофи 1986 року група документалістів на чолі з Володимиром Шевченком потрапляє на станцію та проводить там майже 100 днів, знімаючи в найнебезпечніших зонах один із перших кінодокументів, де послідовно зафіксовано ліквідацію наслідків вибуху. За місяць після прем’єри стрічки «Чорнобиль: хроніка важких тижнів» Шевченко помирає від раку легенів, спровокованого радіацією.

У своєму щоденнику він написав: «Якщо хтось скаже мені, що якби не ліз, був би з легенею, негайно відповім: краще без легені, ніж, як деякі, без честі».

Про українську документалістику останнього сторіччя читайте сайті Ukraїner: https://www.ukrainer.net/dokumentalne-kino/

https://www.facebook.com/ukrainernet